Русинська мова - літературна мікромова, поширена на території Сербії (провінція Воєводино) та частково у Хорватії. У Сербії близько 15 тисяч носіїв (2004 р.) - етнічна група русинів (самоназва "руснаці"). Їх головний осередок проживання - села Рускі Керестур та Коцур, культурні центри - Рускі Керестур, Нові Сад, Вуковар.
Русинська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов, поряд з російською, українською та білоруською, хоч і має багато південнослов'янських рис. Серед цих мов найбільше спільних рис з українською. Вважається, що русинська походить з лемківського діалекту української мови.
Історія
Русинська мова виникла з говірки жителів українсько-словацьких сіл Східної Словакії (або з лемківського діалекту) після їх переселення у середині ХVІІІ століття до спустошених сербських сіл Керестур (Крстур) та Коцур (Куцура). Переселення спричинили соціально-економічні реформи імператриці Марії-Терезії в Австрійській імперії, до складу якої входила прабатьківщина русинів. Вони значно поліпшили умови життя західних українців. Користуючись їх відданим ставленням до уряду, імператриця і санкціонувала це переселення.
Коли русини опинились в іншомовному оточенні, то змогли зберегти свою розмовну мову і не асимілюватись з місцевим населенням головним чином через свою греко-католицьку віру, яка теж опинилась в ізоляції. Проте русинська зазнала сильного південнослов'янського впливу, головним чином сербського. Також на неї значно вплинула словацька мова.
У якості літературно-писемної мови русини використовували церковнослов'янську мову, обмежену, проте, релігійним застосуванням. Поряд з нею використовувалась та змішана говірка, якою користувалися у ХІХ столітті на Закарпатті.
Довгий час русинська мова не мала свого літературного варіанту. Тільки у 1904 році філолог та письменник Г.Костельник видав збірку своїх віршів "З мойого валала" ("З мого села"), що дало поштовх до створення літературної русинської мови. У 1923 році була видана "Грамматика бачваньско-рускей бешеди" Г.Костельника в якій були визначені норми русинської мови.
Лінгвістичні особливості сучасної русинської
Графіка на основі кирилиці, у варіанті близькому до українського. Оскільки звуки [и] та [і] не розрізняються, для позначення використовується одна літера "и". Літери "ї", "є", "ю", "я" передають м'якість попередніх "н" та "л". Для передачі м'якості цих приголосних перед "о" та "в" у кінці складу використовується "ь". Літера "ґ" використовується як і в українській мові. Графіко-орфографічна система має переважно фонетичне спрямування.
На відміну від інших східнослов'янських мов у русинській сталий наголос на передостанньому складі; неповноголосся - "крава" ("корова"); у родовому відмінку множини іменників поширене закінчення "-ох" - "людзох" ("людей"); у першій та другій особі дієслів минулого часу зберігається видозмінене допоміжне дієслово - "знал сам", "знал ши"; відбувся перехід м'яких [з], [с] у [ж], [ш] - "жем" (земля), "шнїг" ("сніг"); м'яких [д], [т] у африкати [дз], [ц] - "дзень" (день), "спомнуц" ("згадати").
***
Русини переважно вважають себе частиною українського народу, але рідною мовою називають русинську. На початку ХХ століття у Воєводино була спрямована нова хвиля української імміграції. У зв'язку з цим поряд з русинами опинились українські емігранти. Ці дві народності не можна поєднувати, вони хоча й споріднені, але суттєво відрізняються. Русинська мова зовсім не схожа на ту говірку, якою розмовляють українські емігранти.
Д.Кузьменко 1999, 2003